Чорний список Якщо у Вас з'явилися знайомі, з якими хотіли б мінімізувати спілкування-можна скористатися функцією "Чорний список", вона дозволить заблокувати іншому користувачеві доступ до Вашого аккаунту.
Зробити це можна як у USSD-меню, так і за допомогою SMS-запиту. Змінити анкету Розділ містить поточні дані Вашої анкети, де Ви можете змінити або всі її розділи, або зробити це вибірково. Листування Все листування здійснюється за допомогою анонімних SMS-повідомлень у форматі "Nick1, текст", де в якості Nick1 вказується Адресат.
Для відправки повідомлення, досить просто вибрати зі списку потрібного адресата, функцію "Написати". Далі слід ввести нік одержувача повідомлення і текст. Деактивация сервісу "Клуб Знайомств" Деактивувати послугу можна в Головному меню сервісу, натиснувши в розділі "Керування" пункт "Відписатись". До вартості щоденної абонентської плати надається пакет з 30 SMS -повідомлень на короткий номер Він серйозно цікавився українською класичною літературою, мав солідну бібліотеку з україністики. Якось незадовго до смерті він згадав про мене, зателефонував, попросив зайти до нього.
Я прийшов. Він уже був зовсім безпомічний, розмовляв зі мною тихо, приязно, запросив познайомитися зі своїм зібранням літератури й вибрати собі на добру згадку одне з підписних видань.
Знайомства з жінками 30 - 50 років |
Я попросив у нього восьмитомник Михайла Старицького і захотів узяти ще тритомник Михайла Коцюбинського, в якому видруковані листи письменника до Аплаксіної, однак він дав мені зрозуміти, що свій апетит маю вгамувати лише одним зібранням творів. Невдовзі він переставився в інший світ. Царство йому Небесне, земля пухом! Особисто я глибоко поважав викладача української мови Іллю Корнійовича Кучеренка, який не традиційно ставився до мовних проблем, а вчив нас мислити логічно, виходячи з філософських категорій. Я настільки захопився його теорією мови, що навіть мріяв вступати до нього в аспірантуру, але по закінченню університету різко змінив свої плани.
Улюбленцем нашого курсу і всього філологічного факультету був Олександр Дмитрович Лазаревський.
- знайомства з дівчиною з Росії Новий Розділ Україна.
- Написати представникам у регіоні Христинівка?
- знайомства англійська Феодосія Україна;
Коцюбинського» зб. У нашому студентському житті перемагав юнацький оптимізм, а в мені — селянський романтизм, бо ж хотілося ясними очима сприймати світ, жити, кохати, ще й ще дивитися аргентинський фільм «Вік кохання» за участю Лоліти Торрес. Підбивав мене до пегляду цієї кінострічки білявий, буйно кучерявий Гриць Дунда, розумний, начитаний, однак позбавлений почуття національної гідності однокурсник. Утім, кожен з нас прозрівав і визрівав по-своєму. Я весь вільний час просиджував у бібліотеці, надолужуючи прогалини в освіті. Мене так і називали «читальною крисою».
Ви абонент lifecell?
Безнастанною наполегливою працею над собою я поступово поповнив і розширив мій кругосвіт, зрівнявся із знаннями загально обізнаних однокурсників, а поступово опинився й серед кращих студентів факультету. Я хотів довести, що навіть напівсліпому знання підкорюються, якщо ти тільки спрагло їх домагаєшся. Вже в ті студентські роки, читаючи книжки про мого найулюбленішого й на сьогодні композитора Людвіга ван Бетховена, я взяв за девіз його висловлювання: «Крізь темряву до світла, через боротьбу до перемоги», «Я схоплю свою долю за карк, я не дам їй звитяжити над собою!
Ці його напуття собі стали і насущними девізами для мене в щоденні, бо при трохи удаваному оптимізмі, почувався внутрішньо ущербленим через поганий зір. З нас готували філологів, викладачів української мови та літератури. А чи зможу з такими очима працювати в школі? Учні ж насміхатимуться! Разом зі мною зголосився їхати і Володя Житник, з яким дружив. Я старанно, з неабияким хвилюванням готувався до першого уроку, дуже переживав, як мене зустрінуть школярі. Слава Богу, зустріли нормально, уважно слухали мої розповіді, шляхетно поводилися на уроках, дружно реагували на мої легенькі жарти, добросовісно готували домашні завдання з української літератури.
Учитель Микола Іванович, який контролював нашу практику, був нами задоволений. І коли Володя відпросився на два тижні до батьків у Тернопіль, учитель не заперечив і поклав на мене ще й Житникові класи. Я піднісся на духу. Ми з Володею часто виходили оглядати чудове містечко, в якому чули багато угорської мови, прогулювалися вздовж річки Латориці, відвідали на горі замок…. По відбутті практики Володя запросив мене погостювати в його батьків, які мешкали тоді в Тернополі.
Повернувшись до Києва, на початку лютого року, я ліг в очне відділення тодішньої Жовтневої тепер Олександрівської лікарні, згодившись на операцію матері, яку перед тим провідав, я й словом не обмовився про свій намір, аби не хвилювати її, рідну. Ліг під ніж 7 лютого. Оперував мене мій добрий янгол професор Іван Кореневич, асистенткою і лікуючим лікарем була Олександра Мироненко. Мене поклали на операційний стіл, лікарі готуються оперувати, а в грудях моїх шалено й тривожно залунали звуки першої частини Бетховенової «Апасіонати» — ніби її грав переді мною сам Святослав Ріхтер!
Не збагну й дотепер, чому саме ця соната спонтанно й несподівано ввірвалася в мою душу! Чи не задля того, щоб у найнапруженіші миті мого буття піднести на духу своїми незбагненними чарами й благословити на операцію? І я, завдячуючи цій музиці, тримався мужньо, силкувався навіть розмовляти з професором. Відстрашувала лише кров на скальпелях у руках хірурга. Але то дрібне в порівнянні з жагою бачити. Що це? Я був просто приголомшений.
І хвилювання сеї миті вибилися з берегів: груди заходили ходором, часто й важко задихали, а сльози, терпкі, солоні, рясні зливою затопили під намітками не лише очі, а й пробилися крізь скальпелем порізи на віях, лобі, змащені йодом, зеленкою… Рани враз нестерпно боляче защеміли, запекли… До горла підступили важкі задушливі спазми, стиснули груди — і я мимоволі безгучно заплакав-заридав. Бачитиму чи осліпну зовсім? Та вулканічно вивергалися з навушника могутні фінальні акорди Бетховенової «Апасіонати» і неначе хто нашептав мені: «Ти бачитимеш, чуєш, БАЧИТИМЕШ, Миколо! А вже другого — третього дня мене почали відвідувати однокурсники, філологи молодших та старших курсів.
Цілими гуртами приходили, передавали підбадьорливі записки і навіть листи, повідомляли про університетські новини, описували враження від вечорів, на яких побували, всіляко заспокоювали, вселяли віру, що я швидко подолаю недуг і повернуся до однокурсників і разом з ними розпочну готувати дипломну роботу… Ці послання мене вкрай зворушували, вселяли віру, надію, що очі мене не підведуть. Ці послання я зберігаю до сьогодні і беруся перечитувати, коли тяжко на душі. І часто подумки звертаюся до вас із такими словами: «Дорогі друзі мої, якби ви знали, як я дорожив і дорожу тими вашими записками!
Ці ваші записки додавали мені віри, що операція закінчиться благополучно, що я знову повернуся до вас. Святий Кріпкий! Святий Безсмертний! Я бачу!
Інтим за гроші: які таємниці приховує черкаська секс-індустрія
Світ постав мені в значно ширшому вимірі. Будуть, я переконаний, ще кращі наслідки! Глянувши в нього, я заперечливо похитав головою:. Піднялися ж трохи вії — досить мені й цього! Я ж не дівка на виданні, мені зовнішня краса ні до чого!
Безкоштовний сайт знайомств у місті Христинівка
Раз так, то не будемо далі експериментувати, можливо, ви маєте слушність! Ще з тиждень — два мене протримали в лікарні, доки зашрубувалися рани, зійшли сліди від зеленки, йоду на лобі, віях, відтак зняли шви, щоправда, на правому оці не дуже вдало, та я не дуже журився тим. Нарешті, призначили день виписування з очного відділення. Я почувався найщасливішою людиною в світі, ладною увесь світ обійняти й притиснути до серця. І вирвалися з грудей оптимістичні рядки з поезії Павла Тичини «Я утверждаюсь», які збуджено продекламував на повен голос:.
У перші полікарняні дні я не ходив — літав, як птах. То не біда, що вії не розкрилися повністю, що до очей професор не доторкувався, я тішився і з цієї маленької перемоги. Так і зробив. Оцінка «добре» на державному іспиті з польської мови стала на перешкоді до «червоного» диплома викладачка пані Сосновська на державному іспиті з польської мови знизила мені оцінку тільки за те, що я влітку відмовився їхати гідом з польським туристами, а отже, не набув необхідних практичних навичок спілкуватися цією мовою.
Розповідали мені самі викладачі, що вони влаштували в деканаті скандал Марії Вікентіїні, та вона затялася — хоч ти їй що! Чесно зізнаюся, не претендував я на червоний диплом — поступово зреалізував себе без його допомоги. Пригадую, деякі однокурсники докладали зусиль, аби тільки залишитися в Києві. Я не ремствував, одразу ж поїхав у Сквирське райвно, зустрівся з його керівником Бровком, який дещо скептично поставився до мене і дав направлення в середню школу в Малих Єрчиках, через рік мене перевели в с.
Тут познайомився із симпатичною, з великими очима старшою піонервожатою Аллою Петрівною Коваль, яку невдовзі перевели в іншу школу. Вона разом зі своїм чоловіком Іваном Дебелюком ввійде в коло моїх друзів у київський період життя. У роки навчання, вчителювання і коли року оселився в Києві, я часто з невимовним хвилюванням відвідував рідне село. Та й по смерті матері року щоліта приїздив у Черняхів, зустрічався з односельцям!!
сусідами, однокашниками. Хотілося, як і в дитинстві, залізти на шовковицю, під якою мій пуп закопано, скуштувати її смачних чорних ягід, підійти до чотирьох абрикос, скуштувати їхніх здоровенних соковитих оранжевих солодких плодів їх вистачало і для нас, і для сусідів, і для знайомих та перехожих.
Нашу вулицю чомусь по-вуличному називали Гарбузівською , а куток, на якому поруч мешкали дві родини братів Гордія і федося Кагарлицьких, — Гарбузівщиною. пришили жартівливе й водночас дражливе прізвисько Гарбуз і в школі хлопчиків і дівчаток на прізвище Кагарлицький дражнили — Гарбуз , Гарбузик, Гарбузка, Гарбузиха. Звідки це прізвисько? Переповідають, що то якийсь пращур, що прибився з Кагарлика в село, дістав прізвище Кагарлицький , а прізвисько — через веселу пригоду: їхав на коні, а той чогось злякався, здибився і вершник упав. Наше село Черняхів, розташоване на рівнині, в ярах, вибалках, під горою, довжиною десь одинадцять, шириною в сім кілометрів, чи не найбільше за територією і кількістю населення в Кагарлицькому районі.
З якої горішньої точки розглядаєш — такі величні й мальовничі панорами розстеляються перед очима — аж дух захоплює. А за мого навчання в школі нараховувалося близько тисячі учнів, а тепер їх і чотирьохсот не набирається. Та й непогану цегляну двохповерхову школу 12 грудня року якась недобра душа підпалила, осиротивши дітей, учителів. Погоріли бібліотека, прибори, обладнання, парти. Винуватого не знайшли, та й чи шукали? Певно, комусь на руку нечиста пожежа скоїлась. Поступово залікували рани — і в школі продовжилося навчання.
За мого повоєнного дитинства наше село було ще співуче. На трудодні колгоспники одержували мізер, а на пісні були напрочуд багаті.